А я стояв мов стовп. Юрба юрбою
Мене тручала, штовхала раз в раз,
Та я не чув ні холоду ні болю,
Мов огник свідомости в мні погас.
„Вона!“ Із уст одно те слово присло,
Та в нім була магічна міць страшна;
Мов камінь млиновий за шию тисло
Мене одно се словечко: „Вона!“
Вона, ся гарна квітка „сон царівни“,
Котроі розцвітом втішав ся я,
Котроі запах був такий чарівний,
Що й доси пяна ним душа моя.
Вона, котрій я все бажав віддати,
Весь скарб душі, всі думи, всі чутя,
Котроі слід я рад був цілувати,
В котрій вбачав красу і ціль бутя.
Та, що мене одніським словом своім
Могла героєм, генієм зробить,
Обдарувать надією й спокоєм,
Заставить все найвисшеє любить —
Та, що в руці від раю ключ держала,
Вона єго закинула в багно,
І чарівно́го слова не сказала…
Чи хоч в душі гризе єі воно?
Не словом — рухом, поглядом холодним
Мене зіпхнула в темний рів без дна.
Лечу… тону… Та там, в низу, в безодни
Хто се пропащий, стоптаний? Вона!
Стій, привиде! Скажи, яка неволя
Тебе зіпхнула з радісних вершин?
Хто смів красу й пишно́ту сего поля
Втоптать в болото і з яких причин?
Чи голод, холод і сирітства сльози,
Чи та жага́, що серце рве й скребе,
Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/109
Цю сторінку схвалено
![](http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/c/ce/%D0%97_%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%88%D0%B8%D0%BD_%D1%96_%D0%BD%D0%B8%D0%B7%D0%B8%D0%BD._%D0%97%D0%B1%D1%96%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%BA_%D0%BF%D0%BE%D0%B5%D0%B7%D1%96%D0%B9_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%B0_%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%B0._1893.djvu/page109-1024px-%D0%97_%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%88%D0%B8%D0%BD_%D1%96_%D0%BD%D0%B8%D0%B7%D0%B8%D0%BD._%D0%97%D0%B1%D1%96%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%BA_%D0%BF%D0%BE%D0%B5%D0%B7%D1%96%D0%B9_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%B0_%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%B0._1893.djvu.jpg)