Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/22

Цю сторінку схвалено

Стогін іде по селищах убогих,
Діти гуртами на задавку мруть,
Сіна нема й стебелця в оборогах,
Гине худібка, по долах розлогих
Води ревуть.

„Згинем“, — люд шепче. „Таж горе не са́ме
Звикло ходить. Або пошесть прийде,
Або — не дай Боже, — Польща настане“.
От як сей рік зустрічають селяне
Весно, тебе.
1881.

XI.

Рад би я, весно, в весельшіі нути
Радісним співом витати тебе,
В твойій красі ненаглядній втонути,
Злитись з тобою, забути себе.

Рад би я ястребом плавать в блакиті,
Травкою ніжною пнятись з землі,
Хвилею бурхать о скали розбиті,
Мушкою гратись в вечірнім теплі.

Вмерти, з житя розплисти ся на волю,
В рідній землиці спочити від сліз,
Щоб не чуть в серці пекучого болю,
Людськоі муки не бачити скрізь!
1881.

XII.

Ой що в полі за димове?
Чи то вірли крильми бють ся?
Ні, то Доля грядки копле,
Красу садить, розум сіє,
Примовляє, приспівує: