„Ох цадик, потіш ти мене, не гордуй,
Що я така бідна й недужа!
Без тебе міні погибати! Ратуй,
Ратуй мого бідного мужа!
„І що єму сталось, не знаю, хоч вбий!
Я певно невинна, Бог видить!
Та тілько здаєсь міні, цадик святий,
Всему тому справа є дибик[1].
„Жили ми з собою, як Бог приказав,
Літ десять. Минали нас біди.
Сим-тим торгували, торг добре ішов…
Зробили три „чесніі кріди“,
„І добре на них заробили. Вжеж я
Не дармо молила ся Богу!
Дітей у нас троє, хотілось би йіх
Направить на чесну дорогу.
„А в тім приплило щось до мужа: почав
Мовчати і думать що ночи:
Не спить, то зітхає, то встане, то щось
Таке несуразне мурмоче.
— „Ти що се — питаю — Елькуно, не спиш?“
„Та так, міні важко щось, Малко. —
— „Чогож тобі важко?“ — Не знаю, а так
Чогось ніби страшно і жалко.“ —
— „Тьфу, що ти морочиш? Ти ясно кажи!“
Озлив ся. — „Ба, ясно! Як би то
Я сам знав! Здаєть ся здоровий, а десь
Болить щось, гризе мене скрито.
„Все хочеться думать про наше житє.
А що в нім було? Біганина
За крейцаром, здирство, ошука, брехня,
А щастя — ну хоч би година!“
— „Ти стік ся! — говорю. — А діти? Чиж ти
Не рад прихилити йім неба?
