Хіба не здорові, не гарні ростуть?
Що ще за рожна тобі треба?“
— „Ох Малко, сього́ міні й страшно,
Трясусь мов від вітру перо…
Ануж нашим дітям не вийде в пожиток
Неправдов нажите добро?“
— „Тьфу, тьфу, скостенів би язик твій! — кажу. —
Се що ти верзеш, оцапілий?“
— „Послухай лиш, Малко, а бачила ти,
Як вчора по вулиці бігли
„Жиди, жиденята, кричали, ревли,
А по середині громада
Хлопів з патиками, з дрючинєм страшним
До суду вела конокрада?
„А знаєш ти, Малко, хто той конокрад?
Герш Цвіліх! Ти тямиш, Берль Цвіліх,
Отець єго, склеп в нашім місті держав,
Склад всяких матерій і білих
„Полотен. Богач був і також збирав
І гарбав і грабив, о сині
Все думав, для него на душу брав гріх, —
А син єго от чим став нині!
„Ох Малко, і чиж то не ми довели
Тих Цвіліхів аж до банкрутства?…“
— „Здурів ти! — кажу́ єму, — адже нас суд
Очистив від того паскудства!“
„Очистив нас суд, та сумлінє моє
У мене бунтуєсь теперка.
Хто зна, може пасть вже рознята, що й нас
Пожре, як пожерли ми Берка!
„Хто зна, може й наші так діти підуть,
Як Гершко, як Сура… Ох, Малко!
Подумаю се, то аж серце в мні рвесь!
І страшно міні щось і жалко“.
— „Та цур тобі! — мовлю єму. — От найшов
Про що ще під ніч міркувати!
