Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/303

У нас про пана, а тота
Палата, що ми мурували,
Котру він було назива
„To moja twierdza“, де дрожали
Піддані, де музики грали,
Пані й пани всю ніч гуляли, —
Се нині — коршма, в панській сали
Шваркоче нині жидова.
Помстив ся Бог за наші муки!
І сли я днесь про панські штуки
Розказую, так не на те,
Щоб в вас ненависть розбудити,
Бажанєм пімсти осквернити
Свободи тво́риво святе, —
А лиш на теє, небожата,
Щоб споминка старого тата
Вам сил, відваги додала.
Ще-ж не заснуло наше лихо:
То голосно воно, то тихо
Підкрадуєть ся до села.
Хто знає, може доведеть ся
І вам такого ще дожить,
Що чоловікови здаєть ся:
От тут надія всяка рветь ся,
Тут треба голову зложить,
Пропала правда, згибла доля,
Закована громадська воля,
Неправда всюди верх держить…
В таку то хвилю, діти милі,
Ви повість згадуйте мою,
І згадуйте, що́ сеі хвилі
Я з досвіду вам подаю!
В сам час, коли неправда люта
Найви́сше голову здійма,
В сам час, коли народні пута
Найдужше тиснуть і закута
Народна мисль, здаєсь, німа, —
Коли круг вас найтяжша тьма,
Надіі й просвітку нема, —
В той час як раз ви не теряйте
Надіі й твердо теє знайте,
Що се остатні хвилі зла!