Всміхаєсь кождому, — а ще
Бог знає, що там принесе
Нове, свобідне господарство…
А хоч там деякі пророки
Грозили, що за два-три роки
Уряд сам панщину знесе, —
То йіх осмівано. Се басні!
Таж панщина — приватна власність!
Яке-ж уряд міг право мати
Приватну власність відбирати?
В тій певности жили пани
Аж до остатньої хвилини, —
Своєі гордости вони
Не вменшували ні краплини.
І як нераз літноі днини,
Коли західний неба край
Вже вкрила груба, чорна туча,
І звільна, грізно сунесь знай
Глухими громами кіпуча, —
А тут ще сонічко жарить,
Немов натужує всі сили, —
Оттак пани людей гнітили
Найдужше в тій остатній хвили,
Коли вже дзвонарі спішили
На благовіст новий дзвонить.
III.
От з тоі то доби тяжкоі
У мойій памяти старій
Пригода згадуєсь — такоі
Не дай вам бачить, Боже мій!
Пригадуєсь, як пан Мигуцький
З громадою пожартував;
Згадавсь той плач і стогін людський
Якого жарт той коштував.
От слухайте-ж! Не в тій я ціли
Говорю вам про давнину,
Щоб може ви на дітях мстили
Батьків засліплених вину.
Бог з ними! Вже досить помстилась
Над ними власна сліпота́!
Глядіть, лиш споминка лишилась
