Оттак відважно гомоніли
Ті, що ще вчора так тремтіли.
„Нам треба школу завести!
Або-ж то ми такі послідні,
Що мусять наші й діти рідні
Ярмо таке по вік нести?“
Та — ніщо крити шила в місі —
Найшли ся старші, розважнійші,
Що вцитькувати принялись.
„Чого ви так розрешетились?
На память слово те навчились:
Не сміє! От чекайте лиш,
А він вам посмієсь! От красше
Мовчіть, щоб грішне тіло ваше
Не мусіло відповідать
За ваш нерозум!“ —
Посумніли
На тую мову смільчаки, —
У многих таки ще свербіли
Від панських буків синяки.
Та годі знов було ховатись,
Не бувши в лісі, від вовків.
От і урадили удатись
До города і розпитатись
Комісаря, щоб йім повів,
Чи можна буть громадській школі
В селі без пановоі волі?
Комісар Німець був у нас,
Не молодий уже панисько,
Смішний такий. Було нераз
В село зайіде, — пізний час, —
В двір не зайіде, хоч як близько,
А все до хлопа. Кісілю,
Борщу, вареників, логази
Пойість, балакає. „Люплю
Я руська кльопа!“ — було каже, —
„Я руські кліп йім тесять літ,
І полюпив вас! Топрий лют,
Та кепськіі пани оттут.
То кльопіт! Я вам повітаю:
Як пан вас путе туше тис,
