Коли-б до мене не наспіло
Із консісторіі письмо:
Не лиш дітей в селі навчати,
А й школи, де мож, закладати.
— Чи так? Ну, се ще ми вздримо! —
Сказав вельможний, і рукою
Махнув на знак, що вже на днесь
Досить розмови. Йдіть в спокою,
Та не лякайтесь! Ви хлопята
До мене завтра всі на свята!
Ну, йдіть! Громадою такою
Не стійте тут! Христос воскрес!“
VII.
І почалась від того дня
Поміж громадою а паном
Глуха, постійная війна.
Се-ж перший раз та вість прийшла нам,
Що пан у свойому селі
Чогось то зборонить не сміє.
А тож то ми віки цілі
Жили й мов жито на рілі
Туди хилились, відки віє
Могучий вітер панських слів.
Хлоп і подумати не вмів.
Щоб мимо панського бажаня
Робити щось, а як не міг
Зносить неволі та знущаня,
То кидав все, в чужину біг,
Лишаючи рідню і всіх
Іще на більше горюваня.
Аж враз — „не можу зборонити!“
Значить, є щось таке над ним,
Чого і він боіть ся, чим
Єму не вільно погордити.
Почувши се, ціла громада
Немов на ново віджила.
Ще в свята по хатах ішла
Оживлена, гуртова рада.
„Нам треба всіх дітей учить,
Пан нам не сміє зборонить!“ —
