Не покидай мене, пекучий болю,
Не покидай, важкая думо-муко
Над людським горем, людською журбою!
Рви серце в мні, бліда журо-марюко,
Не дай заснуть в посте́лі безучастя —
Не покидай мене, гриже-гадюко!
Не дай живому в домовину класть ся,
Не дай подумать ані на хвилину
Про власну радість і про власне щастя,
Докіль круг мене міліони гинуть
Мов та трава схне літом під косою,
І від колиски аж по домовину
Жиють з бідою наче брат з сестрою.
Докіль житє тяжким нас да́вить валом,
На пни ломає силою страшною, —
