Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/402

І крутячись по ровени пройдесь
Мов цар — і враз простре ся знов на землю,
Мов привид щезне.

 Сонця віз огнистий
Хилив ся вже до долу. Без хмаринки
Все небо жевріло, немов казан,
В котрий води забув налить хозяін.
А в тім ген-ген, на сукрайку самім,
Де неба звід з пустинею зливав ся,
Обоє пурпуром ярким облиті
Під захід сонця, — видвигло ся щось
Високе, рівне, мов хрусталь блискуче.
Чи то ріка, що ледом вся замезрла,
Могучою рукою сторцом там
Поставлена поперек краєвиду?
Чи може то гра світла, жарт пустині,
Що фантастичним видом в даль манить?
Похиле сонце золотом ярким
Обсипало горішній край стіни,
Єі зубчасті виступи і башти,
Що мов ігли тонуть в лазурі неба.
А в низ, мов пурпуровий водопад,
Спадав вечірній сутінок і звільна
Тонув у темряві, що низ встеляла.
І був сей вид для вандрівця німого
Мов грім небесний і мов трус землі:
Він став мов вкопаний, поблід мов труп,
І очи мов два яструби шпаркіі
Послав туди, в далеку даль горючу.
Ох, вид сей добре знаний був єму!
Нераз на яві та у снах важких
Єму являв ся! Каін затремтів
І острий біль прошиб єго нутро,
Ненависть дика блиснула в очах,
А на устах безкровних, що сціпились,
Замерло недошептане проклятє.

„То рай! Гніздо утраченого щастя,
Що наче сон майнуло і пропало!
То жерело безбережного горя,
Що так пристало до людсько́го роду,
Мов власна шкура пристає до тіла,