Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/401

Щоб розпізнати смерть у всякім виді.
А тут вона явилась так невинна,
Та сумирна, та радісна! Лице
Недавно ще поморщене грижею
І втомою, тепер мов просияло,
Відмолодніло. Та сама любов,
Що за житя, й тепер на нім світилась, —
Та щезла туга і трівожні думи,
Немов все те, к чому душа єі
Неслась і рвалась за житя — було
Осягнене тепер.
 Вид смерти разом
Немов підтяв єго всю волю й силу.
Ні болю він не чув, ні жалю в серці,
А лиш безсилє, повне отупінє.
Він сів над трупом, і весь день, всю ніч
Сидів недвижно. А на другий день
Він знявсь, сухого листя наносив
В печеру, трупа вкривши ним зовсім,
Потім з гори каміня навалив,
І мучив ся весь день, кровавив руки,
Аж завалив, забив ним вхід печери.
Відтак омив кроваві руки в річці —
Так як тоді, по смерти брата! — й звільна,
Не оглядаючись, не відітхнувши
Пішов в пустиню.

 Де? куди? по що?
Про се давно не думав він. Що й думать?
Куди б не йшов він, де б не завернув,
Усюди сум однакий, самота
Однака і однаке горе люте!

Минув ся ліс. Хрустить пісок пустині
Під поступом важким. Там шакаль виє
В розсілині, орел у небі крикне,
Сверщок самотний між піском цвіркоче,
А там тиша довкола, мов в могилі.
Нераз серед тиші тієі раптом
Туман піску мов велитень здіймесь
Сивавим стовпом аж під саме небо,