Докором. Інколи, як лютий біль
Осилював єго, він мов безумний
Гнав геть єі від себе — і послушна
Вона щезала, тихим, скорбним гостем
Являлась між людей, дітей, унуків —
Та не на довго. Як прийшла таємно,
Так і щезала і в пустиню йшла,
Чутєм угадуючи ті стежки,
Куди блукав єі нещасний брат.
Була мов нитка срібна, що вязала
Самотного, запеклого з житєм
Людей. Теплом, що жеврілось в єі
Жіночім серці, силувалась гріти
Убійці душу.
Та дарма! Мов риба,
Що бєсь об остру кригу, аж сама
В ній сціпеніє, так вона весь вік
З сил вибивалась, мов лучина та
Горіла й власним нищилась огнем.
Раз в темних пралісах вони в скалистій
Печері ночували. Втомлена
Вона заснула, голову поклавши
На камінь. Каін розложив огонь
І сів побіля него, в полумя
Втопивши очи. Фантастичні сцени
І явища раз по раз виринали
З огнистих язиків, і ловлячи
Йіх поглядом немов здрімав ся Каін —
Сну тихого, правдивого давно,
Давно не знали вже єго повіки!
А як настало рано, Каін дармо
Чекав, коли вона з постелі встане,
У дикій тикві принесе води,
Плодів нарве, коріня назбирає
І меду на сніданє. Сонце вже
Підхопилось високо, зазирнуло
Промінєм скісним у нутро печери, —
Тоді до неі наблизив ся Каін,
І зараз же пізнав, що́ сталось з нею.
Ах, раз лишень в житю він бачив смерть,
Та той один раз вистарчив по вік,
