Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/54

Що хоч повалений, опять міцний і славний
 Вставав у боротьбі.
Байдуже, для кого — співаючи він оре
 Плідний, широкий лан:
Байдуже, що він сам терпить нужду́ і горе,
 А веселить ся пан.

^*_*^*

Ори, ори й співай, ти велитню, закутий

 В недолі й тьми ярмо!
Пропаде пітьма й гнет, обпадуть з тебе пута,
 І ярма всі ми порвемо.
Не даром ти в біді, пригноблений врагами,
 Про силу духа все співав,
Не даром ти казок чарівними устами
 Єго побіду величав.
Він побідить, порве шкарлущі пересуду,
 І вольний, власний лан
Ти знов оратимеш — властивець свого труду
 І в власнім краю сам свій пан.
10 октяб. 1876.

 

---

II. Беркут.

 

З укритого гнізда в скалистій десь щілині
З тяжким він розмахом рванувсь під хмари сині, —
З таємних мов жерел гнівлива думка рве ся,
Облетить світ, і аж о неба звід опре ся,
І бє важким крилом, де лиш сягнути зможе,
І зве: Де правда та? Де ти, великий Боже?
Всі зорі збігла я, атоми всі в природі
Перешукала скрізь, тебе ж спіткати годі.

^*_*^*

В блакиті він завис недвижний, розпростертий,

Мов над житєм грізний, невпинний образ смерти.
Здаєсь, що до небес він гвоздями прибитий,
Та чуєш, що він гнеть в низ вержесь — кров пролити.