А спів той, то риса, що в спеці підкріпляє
На пів зівялий цвіт;
А спів той — грім страшний, що ще лиш глухо грає,
Ще з далека гримить.
Та поки буря ще нагряне громовая,
Він хилить ся, проводить в тузі дни,
І земельку святу як матінку кохає,
Як матінку сини.
Байдуже те єму, що для добра чужого
Він піт кровавий ллє,
Байдуже те єму, що потом труду свого
Панам панованє дає.
Коб лиш земля, котру єго рука справляла,
Зародила опять,
Коби з трудів єго на других хоч спливала
Небесна благодать.
***
Той наймит — наш народ, що поту ллє потоки
Над нивою чужою.
Все серцем молодий, думками все високий,
Хоч топтаний судьбою.
Своєі доленьки він довгі жде столітя,
Та ще надармо жде;
Руіни перебув, татарські лихолітя
І панщини ярмо тверде.
Та в серці хоч і як недолею прибитім
Надія кращая жиє;
Так часто під скали тяжезноі гранітом
Нора холодна бє.
Лиш в казці золотій, мов привид сну чудовий,
Він бачить доленьку свою,
І тягне свій тягар, понурий і суровий
Волочить день по дню.
В столітях нагніту єго лиш ратувала
Любов до рідних нив;
Нераз дітей єго тьма тьменна погибала,
Та все він пережив.
З любвою тою він мов велитень той давний,
Непоборимий син землі,
