Кому вона те яблочко дарує,
То той весь вік щасливий і здоров
І гарний, гарний буде всім на диво.
Але ті яблочка лиш для дівчат.
— Я хоцу яблоцка! — заплакав хлопець.
— Не плач, дурний, лиш не забудь просити, —
Я вставлюсь вже, щоб і тобі дала.
А як по яблочку такім дістанем,
То вернемо до дому і нікому
Не скажемо. Не скажеш?
— Ні, не сказу.
— Ну, памятай! А скажеш — відберуть.
Чи так?
— А так, — рік хлопець. І пішли.
Пройшло чимало літ від того дня.
Далеко над сподіванє дітей
Тяжкою вийшла й довгою дорога
До сонішних палат. І тра́ви й ниви
І небо й сонце, все, усе змінилось
У хлопчика в очах. Лиш не змінилась
Подруга та, провідниця єго.
Щебетанє єі веселе, любе,
І усміх, і надія невгасима,
Се та жива струя, що вяже в серці
День нинішний з вчорашним і грядущим.
І ціль йіх не змінилась за той час,
Лиш виросла, розвилась, розяснилась.
І ось великим шляхом многолюдним
Посеред тиску, свару й товкітні
Ідуть вони, ховаючи у грудях
Дитячі серця, як найкрасший скарб.
Минає йіх гордий, надутий дурень,
І розсмієсь; мина' пишний вельможа,
То і не гляне; зустріне мужик,
То в спрагу дасть погожоі води
Напити ся, і стежечку покаже,
І підночує, в слоту захистить.
Вони-ж побравши ся за руки, тихо
І радісно, без огляду й трівоги
Ідуть на стрічу сонцю золотому.
1886.
