Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/72

Я на лиці чув жар несамовитий
І в серці чув докору крик зловіщий —
Я йшов в огонь, мов зрадник встидом битий.

А прецінь я, підданий найвірніший,
Ішов під стягом за́конноі власти,
Сповняв свій обовязок найсвятіщий:

Йшов против тих, що розірвать на части
Хотіли всі порфіри і корони,
З престолів у печі огонь накласти!

Через буйні пшеничніі загони
Йшли ми мов повінь. Доки око сягне,
Все наших купи. Ген десь плачуть звони, —

Село палає… Вітер димом тягне…
Реве музика, гонить геть всі мисли…
Кров міцно бєсь, душа ні-що не прагне.

І вже ось-ось ми ворога натисли!
Ряди йіх бовваніють перед нами,
Пошарпані над ними стяги звисли.

Вони там перед нашими рядами
Бліді, втомлені, поганенько вбрані,
Та к збруі кождий мов приріс руками.

Як гонять пітьму блиски сонця ранні,
Як птахи з гнізд сполохані фуркочуть,
Так з стрільб йіх кулі грають оловяні.

Та ба! Мов зерна градові толочуть
Буйний загін, мов буря снігом віє,
Так наші кулі стелють йіх, друхочуть.

„Гей хлопці, далі! Поки ворог вспіє
Отямитись, на него! Най ні о́ден
Нам не втече, хто бунтувати сміє!

„Валіть! Коліть! Пардону він не годен!“
Так генерал нас загрівав до бою, —
І верглись ми, мов в стадо вовк голо́ден.