Наче пчілка мід з квіток громадить:
Та як того меду покоштуєш,
Жар незнаний в серденьку почуєш,
І тоді вона тебе ізрадить!
Сонця блиски на дрібки розщипле,
Зорі в бездну темную розсипле,
В цвітів барві вкаже страсть кипучу,
В птахів піснях вкаже зойк розпуки,
У погоді вкаже скриту тучу,
У роскоши вкаже скриті муки,
В кождій перлі на красавиць шиі
Вкаже зсілі нещасливих сльози,
І твоі всі втіхи молодіі
Мов мороз нещадний поморозить.
Ох, і зблідне щічка та румяна,
А чоло, що добра доля з рана
Цілувала, стратить блиск слоновий
І пооресь зморщинами живо,
А твій взір свобідний, лазуровий
Потемніє — самому на диво.
Бо важкий, колючий шлях розуму,
Кождий крок щемить у серці, друже!
Ей, не думай, голубе, ту думу,
Бо та дума зрадливая дуже!
1883.
Виступаєш ти чемно, порядно,
І говориш розумно і складно,
І лице твоє гарне та ясне —
Заглядить ся дівча не одно, —
Та мене щось відтручує власне
І смутить і трівожить воно.
Все здаєть ся міні, що налитий
Ти слезами і кровю селян,
Що людсько́ю ти кривдою ситий,
Що твій батько — дерун і тиран,
