розвитку (а хто в Галичині не переходив йіх в тім часі!), де панувало намаганє притлумити почутє живоі, чистоі народньоі мови, котре з малку ще було у мене сильно розвите. На мні в мінятурі повторилось те, що в великім розмірі бачимо на всій галицько-руській літературі: школа, граматики і спори язикові прибили і закаламутили чистоту народньоі мови.
Переглядаючи тепер ті віршовані листочки, між котрими так багато перед часом зівялого листя, почуваю разом і сум і радість. Двадцять літ житя і праці — може не так пильноі, не так свідомоі і суцільноі, як би треба було, та все таки, смію сказати, подіктованоі щирим бажанєм загального добра і поступу, щирою любвою до рідного народа і рідного краю… Не один широкий розмах наівноі думки, не одна блискуча надія — а які скромні здобутки! Та з другого боку потішає мене певність, що лід проломаний, що рух наш обще-народній, так слабий, несмілий і несвідомий ще перед 20 літами, сьогодні став уже куди-куди не той. Помиляємось не в одному і тут і там, шкитильга́ємо і падемо́ інколи — ще й як погано падемо! — та все таки сума наших сил більшіє, сума здобутого нами здорового і чистого зерна більшіє, сума доброго, братерського, теплого почутя по сей і по той бік більшіє. І в тому радісному почутю я сміло говорю сам собі, що тих 20 літ, що пройшли між написанєм сонета о Котляревськім а вірші про вандрівку Біди по галицькій Руси, хоч і не дали міні того, про що я колись зеленим хлопцем марив, то все таки ані для мене ані для мойого рідного краю не пройшли марне.
Львів д. 27 марта 1893.
Іван Франко.
