Ця сторінка вичитана
КОНВАЛІЯ.
Очи роскрила конвалія біла
І в дивуванні застигла, зомліла…
Бо біля неї не трави всміхались,
Бо по-над нею не віти гойдались, —
Мовчки кімната пустельна сіріла…
„Де-ж тії пестощі вітру летючого,
Де-ж тії квітоньки гаю пахучого,
Де-ж тії ночі сріблясто-блакітні,
Де-ж тії ранки рожеві, привітні,
Де-ж тії усміхи сонця блискучого?!
О, не одна ти не в рідній оселі…
Квітко! прокинувсь і я у пустелі!
Марив, — мене оточатимуть люде.
Глянув, — чорніють, сіріють усюде
Ворони, змії та з каменю скелі.
1905 р.
