Скидаюсь більш на поторочу,
А нїж людиною живу.
Я мру; запалу слабі сили
Бува прокинуть ся в мінї:
Напроти грізної могили
Борюсь безплодно, мов у снї.
Хапаюсь з порухом нестями
Мої кайдани рознести
Скоріш кровавими струмцями
Задоволити спрагу мсти!
Уже розпучною рукою
Берусь за вигострену шталь;
Ум, що не знав давно спокою,
Рад сперти горе і печаль…
Так загремів кайдан на тїлї,
Щоденний сьвідок рабских мук, —
І шталь, піднята в згубній цїлї,
Безсило виприснула з рук!
Як раб заляканий, пригнутий,
Клену свій жереб я тодї,
І байдуже несу, закутий,
Життя в неславі та стидї.
