Стужа гірше скаженїє, Пражить до кісток. Сплять покійним сном хатини, Напхані людьми… Сторож тишу самотини Рушить чобітьми. Змерз, а плута по дорозї, — Хуґа йме всього; Посивіла на морозї Борода його. Хоч би місяць блис потрошку… Де той ранок є? І з журби в чугунну дошку Якось сумно бє. Роскачалась, завиває Дошка голоснїш; Дужче серце заниває, Туга — дошкульнїш!
Бувають години; Все хочеть ся злити, Нудьгу без причини Із ким подїлити. Всїм серце та груди Розкрив би охоче,
