ють також виїмки. Правда, крадїж, се злочин; але чи чоловік, котрий ратуючи себе й своїх рідних від близької голодної смерти рішаєть ся на грабіж, заслугує на співчуттє, чи на кару? Хто піднесе перший камінь на мужа, котрий в справедливім гнїві не пожалує невірної жінки, анї її негідного зводника? або на дївчину, яка поблудить в годину нездержаної радости любови? Навіть наші закони, ті холоднокровні педанти дають себе зворушити і здержують кару“.
„Се зовсїм щось иньше“, відповів Альберт, „бо чоловік опанований пристрастями тратить розсудок і його трактують як пяного або божевільного“.
„Ах, ви, розумні люди“, сказав я сміючись. „Пристрасть! Пянство! Божевілє! Ви, порядні люди, ви так холоднокровні, без нїякого співчутя лаєте пияка, з обридженєм минаєте дурноватого, зовсїм як той священик, і дякуєте Богу як фарисей, що він не зробив вас такими, як одного з тих. Я був вже більше нїж раз пяний, мої пристрасти були вже недалеко божевіля, та я не каюсь нї одного нї другого: бо за чаркою я зрозумів, як то вже від давна всїх незвичайних людей, котрі зробили щось велике, щось неймовірне, — окричувано пияками й божевільними.
Але і в звичайнім життю стає незносним вічно слухати викликуваня майже за кождим смілим, благородним, несподїваним вчинком ще в початку його, що ось сей чоловік пяний, несповна розуму! Стидайтесь, ви розважні! стидайтесь, ви мудрцї“!
„Все те походить з твоєї нудьги“, сказав Альберт, „ти все доходиш до крайностей і бодай тут не твоя правда, коли ти порівнюєш сомовбийство, про котре тепер мова, з великими вчинками, — коли його нїчим иньшим вважати не можна, як тільки слабістю. Бо, справдї, легше вмерти, нїж твердо зносити повне страждання житє“.
