томлячим сном! О Вільгельме! Самітна келїя, волосїнниця й пояс з колючками — все те булоб роскіш для моєї утомленої душі. Бувай здоров! Я не бачу иньшого кінця тим мукам, як тільки могилу.
3 вересня.
Треба йти відси! Спасибі, Вільгельме, що піддержав мене в моїй хиткій постанові. Вже дві недїлї ношусь я з гадкою покинути її. Треба тїкати. Вона знов в містї у моєї подруги. І Альберт, і… — треба тїкати!
10 вересня.
Яка се була ніч, Вільгельме! Тепер я все видержу. Я вже не буду її нїколи бачити! О, коли б я міг кинутись тобі на шию мій дорогий і виплакати й виповісти всї ті почуття, що опанували моє серце. Тепер я сиджу тут, з трудністю віддихаю, стараюсь заспокоїти ся і очікую ранка, а конї замовлені прийдуть зі сходом сонця.
Ах, вона спить спокійно й не думає про те, що вже мене нїколи не побачить. Я вирвав себе відси і був на стільки сильний, що підчас двохгодинної розмови не зрадив мойого заміру. О, Боже, яка се була розмова!
Альберт обіцяв менї був, що зараз після вечері буде з Льотою в городї. Я стояв на терасї під високими каштанами й дивив ся за сонцем, що останнїй раз заходило для мене над сею милою долиною, над тихою рікою. Так часто стояв я тут з нею й споглядав на сей великий вид, а тепер — я почав ходити туди й назад по алєї, що була для мене така мила; якийсь тайний симпатичний порив придержував мене часто на сїм місцї, перше нїж я ще пізнав Льоту, і ми тїшились дуже, коли на початку нашої знайомости відкрили в собі взаїмно симпатію до сього місця — з пев-
