гословенство боже витає над тобою, і дух твоєї матери!“
„О, як би ви її були знали“, сказала вона, стиснувши мою руку, — „вона була варта сього, щоб ви її знали!“ — Я думав, що згину. Нїколи ще не було висказано про мене таких гордих, таких великих слів — та вона почала знов: „І ся жінка мусїла зійти зо світа в розцвітї своїх лїт, коли її наймолодший син не мав ще й шести місяцїв! Її хороба не була довга; вона була спокійна, зрезиґнована, тільки жаль їй було дїтей, особливо найменшого. Як то вона сказала до мене, коли вже був близько кінець: „поклич їх сюди“, і я їх привела до неї — і малих, що нїчого не знали, і старших майже непритомних з горя, всї вони станули коло постелї, а вона витягнула над ними руки й молила ся за них і цїлувала їх всїх, а опісля казала їм вийти і сказала до мене: „Будь їм матїрю“ — Я дала їй на се мою руку! — „Ти багато обіцюєш, моя доню, — сказала вона, серце й око матери. Я часто по твоїх вдячних сльозах помічала, що ти відчуваєш, що се значить. Се для твоїх сестер і братів; а для батька будь наче вірна й послушна жінка. Се його потїшить!“ — Вона питала про нього, він був вийшов, аби скрити від нас невиносиме горе, бо він помічав, що був зовсїм розбитий.
„Ти, Альберте, був тодї в кімнатї. Вона почула кроки, покликала тебе до себе і подивившись на тебе й на мене, трохи потїшена й заспокоєна, що ми будемо щасливі, разом щасливі будемо“…
Альберт кинув ся їй на шию і цїлуючи її, говорив: „Ми ж щасливі! Ми й будемо щасливі!“ — Спокійний Альберт вийшов зовсїм з рівноваги, а я не знав зовсїм, що зі мною.
„Вертер“, — почала вона знов, „і ся жінка мусїла піти зі світа! Боже! І так дає собі чоловік
