тього, на невдале підприємство і на менї спочивала б тільки половина незносного тягару невдоволеня. І горе менї! Я відчуваю занадто добре, що на менї самому лежить вся вина — не вина! але досить того, що в менї самім криєть ся жерело мойого горя, як колись крило ся жерело всего щастя. Чи я вже не той що перше, безмірно вражливий, який на кождому кроцї бачив рай, а серцем радби був цїлий світ обгорнути з любовю. Те серце тепер мертве, з нього вже не плине одушевленнє, очи мої сухі, їх вже не зрошують сльози і чоло моє журливо морщить ся. Я сильно страждаю, бо втратив те, що було одинокою радістю мого житя; сю святу, животворну силу, якою я творив собі світи, — вона пропала! Коли я погляну з вікна на далеке узгірє — як раншїнє сонце з поза нього, продираючи туман, освітлює тихі луки, а мила річка з поміж безлистних верб поблискує протів мене, — вся та величава природа здаєть ся менї наче лякерованй образок і вся тота роскіш не в силї витиснути з мого серця й одної каплї щастя для душі і весь я стою перед обличем божим як висохла криниця, як розбита кадь. І часто я падав на землю й просив у Бога слїз, як хлїбороб просить дощу коли бачить над собою сталеве небо, а довкола себе спрагнену землю.
Алеж я відчуваю, що Бог не дає дощу й сонця на наші бурливі мольби, а чомуж були такі щасливі ті давні часи, яких спогад мучить мене, — коли я ще терпеливо очікував зіслання його Духа, і те щастє, яке він виливав на мене, приймав глубоко вдячним серцем.
8 падолиста.
Вона дорікала менї за мою непоміркованість, але як лагідно! За мою непоміркованість, коли я починаючи одною чаркою вина позволю собі випити цїлу
