Хоч діти ще дуже кашляли, але переміна місця тяжких умов життя у притулку на значно кращі в селі, в домі священника була-б тільки на користь їм. І я поспішив оддати їх, бо десь заворушилася в душі трівога, що, не дай Боже, якась несподівана, непередбачена перешкода може розбити таку щасливу нагоду.
Через скілька літ я випадково зустрів одного пан-отця з тих околиць з Поділля і роспитав його про пан-отця Столярського і тих дітей.
— А як-же, знаю, — сказав він. Живуть у них всі троє. Старший ходить у школу і дуже добре вчиться. Особливо полюбили вони дівчинку, ту найменшу; кажуть, що такої доброї й милої дитини у них не було на вихованні. Добрящі вони люде, тільки здоров'я не мають обоє та й старі вже, як не як.
Холодного зимового вечора у дежурну кімнату канцелярії Либедського поліційного участку городовий привів з вокзалу хлопчика літ 3–4, добре вдягненого, у теплому пальті, в смушковій шкочці, в калошах і теплих рукавичках.
— На станції, в залі I класу заблудилося, — докладав він. Приїхав із „дядею“, як він каже, а звідкіля — не знає, і де той дядя і хто він — теж не може сказати. Плаче. Публіка зібралася. Жандарми всю станцію обійшли, всіх питали та нікого не допиталися.
