в одні руки, навіть за гроші, бо за старшого Івяся вже не можна було платити.
„На щастя“ всі троє вони заслабли на коклюш, і це позбавило мене обов'язку віддавати їх, аж поки не видужають. А коклюш тягнеться більше місяця.
Спало мені на думку написати про тих дітей у „Раді“ — і я переказав там цю сумну подію приблизно так, як от тут, і додав заклик до добрих людей, висловивши надію, що може на щастя тих діток знайдеться таки хтось, що забере їх усіх разом. Великої надії я на це не мав, а все-ж таки щось ворушилося.
Тижнів через два я одержав з Поділля листа від священника Столярського, десь з околиць Зінькова. Він питав, чи ще є у притулку ті діти, що про них я написав у „Раді“, а коли є, то він узяв-би їх усіх трьох.
Звичайно я того-ж дня відповів йому, що діти ще у притулку і що я задержу їх, аж поки знайду спосіб переслати їх до нього.
Не більше, як через тиждень приїхала дружина пан-отцева по дітей і росказала мені таке: вони бездітні; вже багато сиротяток виховали при собі і вивели в люде та вже думали не брати більше тих годованців, бо пан-отець нездужає, сама вона вже старенька, втомилася і хотіла-б спочинку. — Та цей лист у „Раді“ так зворушив нас, що ми подумали, повагалися і рішили ще цих дітей усіх трьох до себе взяти і на цьому вже закінчити.
