тато сам варив їсти. І оце тепер тато вдягнув нас у дорогу, і ми поїхали машиною. І день їхали і ніч, а рано приїхали в оцей город. Трошки пішли пішки, а то знов їхати по вулиці тим вагоном, що сам, без машини, біжить. Потім пішли вулицею, аж де золоті церкви стоять, а на майдані залізний чоловік на коні верхи. Тато казав, як він зветься, та не згадаю. У церкві нам тато купив хрестики срібні.
— Бозя!… — сказала Горпинка, показуючи срібний хрестик на стрічечці на шиї.
— Тато… Бозя…
— Потім пішли на широку вулицю з великими домами. Тато сказав нам постояти, поки сам піде у крамницю, цілував нас усіх і плакав. І пішов. А ми стояли довго, аж змерзли. Кирилко і Горпинка почали плакати, потім і я плакав. Коло нас зібралося багато людей; прийшов і той вояка з шаблею, роспитав нас і повів у великий будинок. Там було багато таких самих вояків. Нас питали, писали на папері, а тоді привели сюди.
От таке приблизно росказала дитина.
Лишились вони всі троє у притулку. Тіснота була тоді велика, і довелося на перший час покласти їх усіх трьох на одно ліжко в кімнатці служниць, а при першій змозі віддати їх кудись із притулку. Мені тяжко не хотілося розлучати дітей, розбивати той остаток сім'ї. Але не було надії, щоби можна було здати їх усіх трьох
