Над вечір осінньої доби, після Покрови, привели з поліції аж трьох дітей разом: двох хлопчиків літ п'яти і трьох, або півчверта, і дівчинку маленьку, може півтора року їй було, — тільки що починала говорити. Старший Івась, менший Кирилко, а дівчина Горпинка. Одягнені вони були вбого, але дбайливо: обуті, закутані хусточками. І ось що росказав Івась:
— Ми здалеку приїхали.
— А звідки-ж саме? Як те місто чи село зветься, де ви жили?
— Не знаю.
— Є у вас тато, мама?
— Є. Тато ходив на роботу в шахту. У нас була своя хата. А мама нічого не робила…
— Чому так?
— Бо мама була чудна… Часом ішла з дому боса, в одній сорочці, без хустки, нечесана, і люде приводили її до дому. Раз вернулася дуже побита, покрівавлена і дуже кричала: „Пустіть мене! Чого ви від мене хочете?“ Ми дуже плакали тоді, і тато, як з роботи прийшов, то дуже журився і теж плакав.
Потім тато взяв до нас бабу Ярину і вона варила їсти і маму доглядала і не пускала з хати. Потім мама кудись пішла і вже не вернулася, і не могли знайти. Тато знову журився дуже. Потім він перестав ходити на роботу і сидів із нами. І баба Ярина вже пішла собі;
