Толіку, лишайся тут у нас, — звернувся я до малого.
— Не хочу! Я з ним ізнов поїду на саночках!
— Я вже, Толіку, не поїду на саночках, я піду пішки, змагався околодочний.
— Нічого, я й пішки з вами піду! — вперся хлопчик, учепившись рукава його шинелі.
— Толіку, тут у нас дітей багато, будеш із ними гратися, — спокушав я малого.
Толік завагався, але шинелі не пускав.
— А я до тебе знов прийду, — казав околодочний. І знов шоколадку принесу.
Толік подивився на нього своїми гарними карими очинятами.
— Прийдете?
— Прийду.
— Сьогодня?
— Ні, мабуть завтра.
— Краще сьогодня, — змагався малий, пускаючи рукав.
Толік лишився у притулку. Коли я його з лікарського обов'язку оглянув, хоч він був на вигляд зовсім здоровий, то побачив, що Толік хворий на пранці.
Від кого мав він ту хоробу — трудно було вгадати; але форма її була свіжа, заразна.
Довелося його держать окремо від инших дітей, а це було надзвичайно трудно.
