Хлопчик був надзвичайно гарний і такої лагідної та щирої вдачі, що всі його полюбили. Ліжечко йому поставили в мойому службовому кабінеті в кутку, і він увесь час був при мені, коли я приходив на службу.
Коли я писав акти про нових підкидьків або инші які службові папері, він умощувався з ногами на креселку коло мого стола, сидів тихенько і примочував прес-бюваром написане, коли треба було перевернути сторінку. Робив він це поважно, акуратно, ніби службовий обов'язок. І прозвали його: „докторів секретар“.
Толік засидівся у притулку дуже довго, мало не рік, бо не можна було його нікому віддати через ту його прокляту хоробу. Але лікування її йшло добре і вже ніяких ознак її не було видко.
Одного разу я зустрів у своїх родичів давню знайому, стареньку вдову одного урядовця, людину дуже заможну. Жалілася вона на нудьгу, на пустку свого життя. У неї було двоє дітей, уже дорослих: син жонатий і дочка замужня, онуків ціла купа.
— Чого-ж пустка? — спитав я: — діти у вас є, онуки, достатки, хвалить Бога, добрі…
— А все таки одинока я. У дітей жити мені прикро; трудно ладити з невісткою, зять мене не долюблює. — Я маю свої звички, а на старість трудно їх позбуватися і приспособлятися до инших, — от і живу сама, одинока.
