— Взяли-6 ви собі сиротятко на виховання, то й пустки не було-б, — сказала моя мати. — Стільки їх нещасних є, от хочби в мого сина у притулку.
І почалися безконечні оповідання про всіх тих покинутих „казенних“ дітей.
— Можна до вас коли прийти у притулок подивитися на тих дітей? — спитала стара.
— Коли хочете; що дня там буваю від ранку до полудня та ввечорі від 5 до 7.
Ото вона й приїхала незабаром у притулок. Показав я їй усіх дітей. Найбільше їй вподобався Толік. Я росказав їй усю його історію, не втаїв і хороби його. Толік одразу якось пригорнувся до старої, бо таки вона була собі добродушна і дітей любила.
Вона дрібно роспитала мене, чи можна заразитися від тої дитини пранцями і чи можна вигоїти цю хоробу. Я запевнив її, що де-який час треба ще оберегатися, давати йому окремий посуд і конче держати його під доглядом лікаря; через півтора – два роки можна було сподіватися цілком вилічити дитину.
Вона взяла Толіка до себе. Що літа їздила з ним у Євпаторію, щоби зміцнити його на пляжі, зимою жила з ним у Київі або в маєтку на селі. Толік вигоївся цілком. Стара полюбила його, як свою дитину, а потім і всиновила його. Останній раз я мав про нього звістку, що він тяжко переболів на шкарлятину, трохи не вмер, але приймана мати відходила його, а потім вивезла
