— Чи жива дівчинка, що її підкинуто було два роки тому, 11 серпня, — на ім'я Бірута?
— Жива й здорова, — сказав я, бо пам'ятта вте рідке ім'я.
— Можна її побачити?
— Далеко вона, зараз не побачите. У Трипіллі.
Тепер настала моя черга питати.
— Яке ваше відношення до цеі дитини?
— Це… моя дитина, — відрік він з усиллям і почервонів.
— А ви знаєте, що по закону є карна відповідальність тому, хто підкидає свою дитину?
— Знаю, — сказав студент тихо; — але, як ви послухаєте мене, докторе, то, думаю, не тільки не потягнете мене до відповідальности, але… може й допоможете мені владнати цю справу… без прикростей… без одповідальности.
— Я й сам так волів-би, — відповів я, бо мені щиро жаль стало того добродушного велетня. — До того-ж я — лікарь, а не суддя. Я вас слухаю.
— Я — Литвин, син коваля, селянина з околиць Вільни. А моя дружина — дочка багатого дідича, власника великих маєтків коло Вільни, в тому числі й того села, де мій батько. Вона єдина дочка в його. Я вчився у Віленській ґімназії, бо мій батько, хоч і коваль, а селянин заможний.
