Оце і все.
Бірута була здоровенька дівчинка, дуже чисто захована. Вона пробувала у притулку не довго, бо трудно було її, здорову, держати при тісноті і великій силі хворих дітей, а надто ще й трапилася для неї добра мамка, молодиця з Трипілля, що втратила свою власну дитину, — отже могла без усякої кривди годувати чужу.
Мав я ще клопіт із священником притулку, що заповзявся хрестити її у православну віру, бо такий був роспорядок у притулку, що всіх дітей, хоч-би й завідомо хрещених, хрестили вдруге, щоби завести їм метрики. Але Біруту я відборонив од православія, хоч і довелося видержати прикру боротьбу з тим „истинно-русским“ пан-отцем і шукати навіть піддержки у голови Губерніяльної Управи ґрафа Ігнат'єва.
Минуло біля двох літ. Про Біруту мали ми звістки, що вона здорова; одного разу годовальниця привезла їїї щоби показати: гарне дівчатко вигодувалося, вже ходило й починало говорити. Молодиця дуже полюбила ї, і хотіла взяти „за свою“, але на це я не міг дати згоди з огляду на зміст записки, що була при дитині і зберегалась у притулку при акті.
Років, кажу, через два прийшов у притулок студент університету, гожий, геркулесової постави юнак. Засоромившись і хвилюючись, він спитав:
