почав щось міркувати, думав, що і я з ними туди збіраюся, але його заспокоїли. Як поїхали вони, то я навмисне налазив йому на очі, щоб упевнився, що я тута лишився. Так старий і заспокоївся.
Дитина народилась там, за гряницею, оця Бірута. Вернулися вони; я на кордоні їх зустрів, забрав дитину, спочатку до родичів жінчиних, але це небезпечно було, бо міг-би старий довідатись. А запеклий він, затявся і мене зненавидів, як чорта. Ото-ж і мусів я підкинути дитину у ваш притулок. Як ми мучились обоє!… Я старався довідатись, де дитина, та страшно було, щоби не нав'язали мені її назад. Оттак два роки мучились! Вона — в дома у батьків, ніби дівчина, я — тут, а дитина наша десь як годованча в селі! Ох! — зітхнув він ізнов тяжко.
— Ну, а що-ж тепер ви думаєте робити? — спитав я.
— Вчора ввечорі одержав од жінки телєґраму, що батько її вмер. Пише, щоб узяв Біруту і зараз їхав до неї.
Я сказав йому, де і як шукати дитину, і він зараз поїхав у Трипілля. А я тим часом обмірковував, яким-би чином поладити цю справу з офіціального боку, щоби лиха не було.
Та лихо було не з офіціального, а з иншого боку.
Студент привіз із Трипілля не тільки дитину, але й виховальницю, ту молодицю, що взяла її, бо вона не хотіла віддавати дитину.
