Перейти до вмісту

Сторінка:Казенні діти (Левицький, 1920).djvu/22

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Я її взяла за свою, — змагалася молодиця. — Вона мене мамою зве. Ось попробуйте, чи піде вона до кого від мене?

Бірута мала вигляд української сельської дитини: здоровенька, гожа, рум'яна, у чистій вишиваній сорочечці і в червоній спідничині. Вона дуже подібна була до свого батька: така-ж русява, такі-ж самі сіро-блакитні очі. Міцно обгорнувши руками шию молодиці, вона горнулась до неї і ввесь час просила:

— Мамо, ходім до дому! Мамо, я не хочу! Ходім до дому!

— Ось дивіться самі, — казала молодиця.  Чого вони хочуть од дитини? Чого ви мучите її та мене?

— Слухайте, молодичко, — сказав я: — я-ж вас попережав, що не можна вам оддати її за свою, бо в неї є рідна мати й рідний батько.

— Добре мені рідні, коли покинули її, як щеня! Я їй рідніша, бо я її вигодувала й викохала! Де-ж та правда у світі?

Молодиця заплакала, а за нею заплакала й Бірута. Прикре було становище, особливо для бідного батька. Він пробував простягати руки до своєї дитини, але вона й дивитись на нього не хотіла, ховала своє заплакане личко на грудях своєї мами…

Так у тої Бірути було аж дві матері, був і батько, а через те й багато сліз було при розлуці. А сотні й тисячі инших „казенних“ дітей не знали того тепла, тої матерної любови…