За господиню й надзирательку в притулку була фельдшериця Віра Миколаївна С. Я дуже поважав і цінив ту особу: хоч спеціального педаґоґічного фаху вона не мала, але було в неї те, чого ні одна фахова школа дати не може — добре серце, щира й проста душа і любов до тих нещасних дітей, яких з пуп'янку покривдила доля, гірко й тяжко караючи без вини, за чужі гріхи. І діти дуже любили Віру Миколаївну.
Діти бували преріжні, як фізично, так і морально; отже треба було великого такту, а ще більше — серця, щоби дати з ними раду в тому сумному калейдоскопі, що раз-у-раз мінявся. Бували й діти, особливо серед старших — не скажу попсовані морально, а такі, що виросли, як той бур'ян, без догляду, без добрих прикладів і науки. Отже доводилося вживати иноді й де-яких педаґоґічних репресій, коли добре слово ставало „горохом до стіни“; найтяжчою карою для таких „злочинців“, що, наприклад, кривдили менших, брехали, крали, лаялись поганими словами то-що, було у нас заведено таке: „злочинця“ вкладали у ліжко на годину або дві, забравши його одежину. Мусів він лежати, вкрившися ковдрою, і дивитись, як инші діти бігають, гуляються. Позбавлення руху є вже для дитини майже фізична кара. А все-ж таки ця кара була не така жорстока і фізично шкодлива, як бувало раніше, коли їх ставили навколюшки, позбавляли кісілю при обіді або-що.
