доносила, одно слово: раз о півночі прибігла до мене служниця з притулку й каже:
— Щось з Вірою Міколаївною недобре; дуже просила, щоб ви зараз до неї потрудилися.
Я застав мою помішницю вже в початку родива. Про те, щоби перевезти її зараз у лікарню, як вона того хотіла, не можна було й думати. Доводилося вже відбувати той процес тут на місці.
Нічого не було приготовано, бо сталося це несподівано, і був замір одбути цю справу в лікарні; по телєфоні ніяк не можна було докликатися Кирилівської лікарні, щоби добути акушерку; отже довелося мені самому „бабувати“ при допомозі двох мамок і куховарки.
Все відбулося найнормальнішим способом, і коло години п'ятої ранку моя помшіннця мала вже гарну, здорову дочку. Здивувала мене сила тої жінки, за ввесь час вона ані разу не крикнула, навіть не застогнала голосно: не хотіла будити і лякати дітей, що тут таки поруч у сусідніх кімнатах спали. Коли я висловив їй це здивування і від щирого серця побажав, щоб новонарожденна була така сама добра і щира і сильна людина, як її мама, Віра Миколаївна, знесилена родивом, а ще більше своїм надлюдським зусиллям, тихим голосом промовила :
— Спасибі, докторе, за бажання і за все, що ви для мене зробили.
