— А я радий, шо все так щасливо обійшлося і що ви вже маєте свою дитину, як того бажали.
— Я хотіла сина, а маю дочку.
— Ви молоді, — ще буде й син у вас.
— Ой ні! Крий Боже! — з жахом промовила породілля.
— Породіллі так завжди кажуть, як вимучились. Але ці муки забудуться…
— Ні, не те, докторе, мене лякає, — відрікла брава жінка: — а знаєте ви наші достатки і яке тепер життя трудне. Дай Боже спромогтися й цю одну дитину вивести в люде й виховати, як слід. А на двох не стало-б у нас змоги… Гріх плодити злидарів, коли й так їх багато на світі. Ні, годі вже. Більше дітей мені не треба, і більше їх у мене не буде.
— Та може ще й у ваше віконце загляне сонце…
— Мала надія!… — зітхнула породілля.
Вернувшись удосвіта до дому, я вже не лягав спати, бо сон пропав; а відпочивши трошки, біля години девятої пішов у притулок на свою звичайну роботу, а й було вже мені більше, бо заступниці на час недуги Віри Миколаївни я ще не мав.
Породілля й новонарожденна тихо спали. Тихо сиділи й усі діти, бо вже знали, що з Вірою Миколаївною щось сталося, довідалась, що й я був тут у ночі,
