— Раздѣвайся! — кричить він січовикові.
А той ніяк не може, бо плече прострілене, рука висить, як мотузяна.
Большевик сіпнув його за куртку, щоби здерти її, а той нещасний з болю в рані та з виснаги аж сів на землю. Здер харциз куртку, а сорочка на раненому драна, скрівавлена. І побачив большевик у нього на грудях золотий хрестик. Побачив, вирячив очі і остовпів. Потім озирнувся на своїх товаришів, що вже відходили, добивши і впоравши „своїх“ ранених, знов подивився на січовика тай каже йому:
— Я вистрілю, а ти ляж на землю й лежи, як убитий; а потім, коли зможеш, тікай, куди знаєш.
Вистрілив з Ногана у-бік, у землю, ще раз подивився на січовика і пішов за своїми.
— І хреста не здер? — питали оповідача.
— Не здер ні хреста ні одежі, ото-ж то й диво! А хрестик дорогий, золотий з емалю, дуже тонкої роботи. Він мені показував.
— А як той січовий стрілець звався? — спитай я військового старшину.
— Не знаю. Молодий, гарний хлопець, чорнявий. Дуже інтеліґентний.
