„Казенними“ дітьми називають люде в околицях Київа тих дітей-підкидьків, що їх зрікається рідна мати (батько здебільшого зрікся їх ще перед тим, як вони на світ народились), — зрікається й покидає їх десь на вулиці, крадькома, щоби ніхто того не побачив, бо закон карає матір за те, що вона покидає свою дитину на волю Божу.
Люде кленуть тих матерів, тяжко кленуть їх, невідомих, не міркуючи про те, що саме примусило ту нещасну перемогти хоч-би животинний інстинкт матері. Я ніколи не чув, щоби кляли батька. А чи справедливо це? Адже він більше винен, бо зовсім не спокутував за свій „гріх“, коли це називати гріхом, не спокутував ні перед тою матір'ю, якій він иноді все життя занапастив і долю знівечив, ні-же перед тою незнаною, невідомою йому його-ж дитиною, якій він теж здебільшого занапастив життя з пуп'яночку.
Тих покинутих дітей — чи то на вулиці чи під чужими дверима або ворітьми, — здебільшого брала поліція, списувала протокола і передавала у притулок для підкидьків, земський притулок-ясли, що на Лук'янівці.
