У притулку було біля сорока місць для тих дітей, а їх у рік пересічно бувало більше, як півтори тисячі. Певна річ, що держати їх усіх у притулку було неможливо; доводилося віддавати їх на годівля за гроші або иноді, дуже рідко, охочим людям на всиновлення. Таких щасливих, що знаходили собі прийманих батьків, бувало не більше десятка в рік. Решта лишалася на опіці притулку, земства, тоб-то ставала „казенними“ дітьми.
На годівля брали дітей з притулку околичні селяне, а найбільше таких було з Трипілля, Халеп'я, Тахтимирова, — верстов 20 нижче Київа по Дніпрі.
За цицькову дитину платило земство по три карбованці місячно; після 10 місяців, коли дитину відлучали і годували вже кашою, платилося вже по два карб., після двох літ платили по одному карбованцю, до семи літ; од семи до дванадцяти літ за дитину вже нічого не платили, бо вважалося, що вона вже може де-що робити (гуси пасти, цибулю полоти), а після дванадцяти літ уже ті, що держали дитину, повинні були платити за неї земству, коли не всиновляли, бо вже мали робітника в господарстві.
Отож велика сила бувала у притулку таких дванадцяти-літніх дітей, яких повертали з сел їх „годувателі“, бо не хотіли за них платити й не хотіли всиновляти. Що було робити з такими дітьми? Місця їм у притулку не було. Отже доводилось їх оддавати „в науку“ до шевців, кравців, палятурників, друкарів то-
