що, дівчат до швачок або на службу за няньку або покоївку. І з тих дітей комплектувалися кадри вихованців Рубежівської колонії для злочинців-недолітків, хуліганів і босяків на Подолі та проститутки…
Така була доля більшости тих нещасних дітей. Бували й винятки. Бувало, як я сказав, що просто з притулку брали дітей на всиновлення бездітні люде. Иноді всиновляли дітей і ті селянки, що брали їх на годівля за гроші (коли своя дитина вмирала). Це були щасливі діти.
Одного разу прийшла до притулку молодиця з Халеп'я взяти цицькову дитину.
— Мені ви повинні дати, — сказала вона рішуче.
(Иноді бувало як-раз так, що „цицькових“ дітей на той час не було).
— Чому-ж це повинні ми? — спитав я, дивуючись.
— Бо я сама з „казенних“, з ваших. Всиновили мене, заміж видали, а все-ж таки я ваша.
Бували ще найщасливіші, але їх було не більше, як одно – двоє за рік, коли рідна мати признавалася і відшукувала їх, росказуючи, коли і де покинула дитину, росказуючи й про прекмети дитини (хрестик, сорочечка, записка при дитині; все це знаходили ми по тих протоколах поліції, які зберігалися в канцелярії притулка).
Бували ще щасливі… ті, що маленькими вмірали.
Смертність у притулку була велика; пригодів її було чимало. Тіснота була дуже прикра, бо майже
