Андерсе́н нале́жить до гу́рту лірічних поетів; він уподо́бав найбільше спочу́ття душі, що вилива́ються тихим, журли́вим зітха́ннєм; для то́го і в поспівьях ёго одбива́ється не нерозва́жна нудьга́, а лагідне́ яке́сь голосіння, немо́в воркува́ння го́рлиці в лісі, ося́янім проща́льними проміннями со́нечка.
Поети́чний пе́нзель у Андерсе́на виявля́ється ще на́дто у ёго знакоми́тих казка́х, ёго дитя́чий по́клад душі, як раз прида́вся до сёго роду поезій, і казки́ ёго, перекла́дені сливе́ на всі Європе́йські мо́ви, обігали всі країни. Читають їх і діти й старі, і для ко́жного вони дають втіху; про́йдуть часи́, а краса́ і зава́га казо́к тих не зівьяне, бо вони, крім диво́зного лёту химе́ри, крім муде́рного ви́робу, посіда́ють ще й виховни́цькі заса́ди: нема й мане́сенької ка́зочки, щоб не мала глибо́кого стя́му. А як поетично малює поспівець у них краси́ природи — ти́хе повітря, гаї, озе́ра, луги́ і зірку вечірню, і небо глибо́ке, чудо́ве! Як розуміє поспівець та́йни життя́ не тілько най-
