В осени́ було за́вжди у ліс наізди́ть тих дровору́бів, і руба́ють вони де́-які з найбі́льших дере́в; що ро́ку ба́чила це молода́ яли́ночка, що вже підросла́ геть дово́лі, та було так тріпо́че з пере́страху, як ото падали ті вели́кі, роскі́шні дере́ва з гу́ком та грю́ком на землю! Обтина́ли їм геть усі віти, і вони обго́лені, як цівки́, простяга́лись-лежа́ли: не пізна́ти було, де́-й краса́ ділася? По́тім їх на коле́са ложи́ли, і коні виво́зили з ліса.
Куди́-ж-пак заво́зили їх, і що́ з ни́ми діялось? На про́весні ото, як приліта́ли ластівки́ та леле́ки, пита́лась їх яли́нка: «чи не зна́єте ви, куди повезли́ ті дере́ва, чи не спотика́ли ча́сом?»
Ластівки́-ж нічо́го не знали; а леле́ка подиви́лась так ду́мно, кивну́ла головою, та й ка́же: «Ет! кому й зна́ти! ми зди́бали, летячи́ із Єгипта, бага́то нови́х кораблів; на їх стоя́ли що́гли, такі га́рні та вели́чні; от-ті пак, на мою ду́мку, й були́ з яло́вого де́рева, бо па́хли бо́ром: я чоло́м оддала́ їм, а вони.... хоч би тобі кивну́ли, та́к ото́ в високо́стях пиша́ють!»
«Ох! коли́ вже-то я доросту́, щоб по то́му
