голо́вочки, поки пере́йде буря, а гречка, собі на-лихо, пиша́ється!..
— «Нахили́ й ти го́лову!» — квіти їй ка́жуть.
— «Нам ні̀-для чого»! — одказала го́рда.
— «Схили́ го́лову!» — гукну́ло коло́сся. — «Он-бач: летить я́нгол! Аж до хма́ри та до землі въ ёго кри́ла; убьє він тебе раніш, нім попросиш, щоб зми́лувавсь над тобою!
— «Неха́й собі! а я таки нагина́тись не буду!» ка́же гордови́то гречка.
— «Ой, захова́й свій цвіт та опусти́ листя»! верба вже їй каже: — «Та не диви́сь на бли́скавку, що ша́рпає хмари! — Он люде — та й ті не ва́жаться диви́тись на не́ї (бо осліпля́ очі), а то-ж-то ми — мизе́рніші од людей!»
«Мизе́рніші?! одмовля́є гречка, — «Так-от же полюбу́й: я́к я прямо гля́ну!» — І гречка прямо гля́нула бли́скавці в вічі. А бли́скавка — як блисне́! — так, немо́в увесь мир охопи́ло по́лумья.
От, перейшла буря, оти́шилось; сві́жо дихну́ли, після до́щику, і хліби́, і квіти, а гречку до-чи́ста посмали́ло... Тільки нікче́мна, чорна як ву́гіль, на ни́ві трава зоста́лася.
