кликати на мня. Той, збудившися, вибіг на двір — і нікого не застав, але зараз го холера напала. Жінка пішла до сусіди за помічею до слабого. Дивится: а вона вже по ріці ходит і плескаєтся, біла як сніг.
В Городку, в часі холери в 1831 року, єдна кобіта спала в свої хаті, і шось прийшло під вікно і закликало на мня її. І вона відозвалася, і не знати, хто кликав. І кобіта до раня не дочикала, а вмерла.
Бо то в Проскуровскім уєздє, як холера була, то ходив опир, і то так: прийде під хату, пирикидаєтся різне: то хортом, то крільом, і іде під другу хату. І так дуже люди мерли. Али разу їдного іде піп. Вона сидит під хатою, і він як пирихристив єї — і тая тогди вплач і каже: „Ну, вже більше люди ни будут мерли“. І від того часу люди пиристали мерти.
Бо то в місті Уродичах в Овруцкім повіті, як то була холера — і дужи люди мерли. Али у того пана, що тримав тоє місто, був дужи виликий козак і мав крепку силу. Али він спав на галерії. І їдного часу положився спати і ни міг так-то скоро заснути. Місячно ся було, — і дивится собі по силі. Али так, може, в опівночи іде чоловік. І прийшов на цвинтар, скинув шматя і пішов в сило. А той козак скоро пішов на цвинтар і взяв тоє шматя і пішов на своє місце. Дивится: вже іде опир голий. Прийшов на тоє місце, нима шматя, — і нюхом прийшов аж до того козака. А той козак лижит. І він скочив раз, — іно до половини доскочив; скочив другий раз, — вже нидалеко. Як скочив третий раз, та й іно хотів вискочити на галерію, а той єго пхнув, іно ся мазя розільляла. І зараз пиристали люди мерти, а той козак получив награжденіє. — І то таки й справидлива правда.
Бо то в місті Красиловах в 1859 году худоба гинула. І в лісі Красилові на Лисі горі, як іно звиртає з пулудня, то ходила по тії горі біда: такі вуха, як ворочки, і половина звідци ві[д] голови, — то таке тіло, як у чоловіка, а від пояса — то така шерсть, як на волови сірім, і ноги з ратицями. То, значит, слабість волова.
