Велика збірка подільських казок, які видаються отут, належить до найстаріших наших записів казкового фольклору, до тих часів, коли українських казок видано було ще зовсім небагато.
Тепер справа стоїть у нас инакше. Недавній дослідник історії казок Східньої Европи Степ. Волод. Савченко р. 1914 зазначав, що на той час, так мовити на початку XX віку, українського наукового матеріялу надруковано було вже по-над 2000 нумерів, російського — трохи чи не 1700, білоруського — близько 1500, — себ-то українських казок зібрано було куди-більше, ніж російських або білоруських[1]. Але-ж якщо ми звернемо увагу не на остаточні, найновіщі моменти, а на те, коли саме почалися записування чи друкування казок, то побачимо, що тут чималу перевагу матиме ніяк не Україна, а Росія: деякі записи російських казок починаються вже перед XVIII в.; ще більше їх з XVIII в. і ближчих часів, — тимчасом як українські записи стають відомі й друкуються трохи чи не допіро з другої половини XIX в.
Наслідок цього факту був для нашої етнографії не аби-який, і то в гіршому напрямі. Адже „сказочники вымираютъ, какъ вьмираютъ и самыя сказки. Нѣтъ уже прежнихъ бродячихъ потѣшниковъ, исчезаютъ вмѣстѣ съ крѣпостнымъ правомъ и традиціонныя няни, да въ сказкахъ нянюшекъ уже и не нуждаются дѣти, въ рукахъ которыхъ есть книжки сказокъ. Особенно бьстро исчезаютъ сказки волшебныя, и намъ лично приходилось записывать (на Украинѣ) почти исключительно сказки юмористическія и сказки про нечистую силу. Кромѣ того молодое поколѣніе даже среди крестьянъ предпочитаетъ книжные разсказы и повѣсти. Книга вытѣсняетъ народную сказку. Лишь на далекомъ Сѣверѣ да въ глуши Бѣлоруссіи запасы сказочнаго зпоса, повидимому, еще обильны“[2].
