Єдного часу поховали богатого жида на окописку, і обвинули єго добре полотном. То видівше москаль, нічьою пішов на окописко, добув жида, і давай полотно з него збирати. Але жид умерлий, як злапав за руку, не пустив до тих пір, аж мусіли жидови[1] руку врізати.
Бо то в єднім місті мужик здирав з умерших жидів все полотна, — тоті, що їм кладут в трумна. І все єму то так удавалося латво. Але як вмер рабин, то на него багацько жиди тонкого полотна наск[лад]ували. І той сам мужик взяв відкопав єго і здіняв з него тото полотно. І вже мав іти, — а той вмерлий рабин лап єго за чуприну! І так єго держав, аж до білого дня. Прийшло рано, довідалися люди і пан, попреходили — і дивлятся, що той жид єго тремає за чуприну. Зачали судити і такий єму розсудок дали, що треба єму різгами дати. І той жид єго таки не пустив. Досить того, що вже на різну кару того чоловіка судили, але жид єго таки не пустив. А як засудили єго в Сібір, то той жид єго пустив допіру втоди.
В Городку, назад тому зо 20 літ, жиди мали на окописку своїм сторожа з хрестьян. Але він часто з умерлих жидів полотно забирав і для себе уживав. Але їдного разу, коло опівночі, в хату найшло постатів білих дуже багацько і зачали му казати: „На що ти нас обдираєш?“. Той не знайшов, що їм відказати, і вони взяли і задушили єго, жінку і дітий, тілько мала дівчина 5 літ осталася. І та росказала. Хоць було о тім слєдство, але всі признали, що то умерлі жиди задушили.
- ↑ москалеві? (М. Л.).
