Як відомо, київському „Юго-Западному Отдѣлу“ не довго судилося животіти. Після його розвязання всі ті етнографічні багатства, що „Отдѣль“ призбирав, як музейні так і рукописні, в одній частині перейшли до київського-таки „Церковно-Археологическаго Музея“ і тепер належать Всенародній Бібліотеці України; а инші (і, як видко, найцікавіші) позалишали в себе на руках окремі члени „Отдѣла“. Димінського рукописи, разом з иншим матеріялом, дісталися на схованку відомому українському філологові П. Г. Житецькому і аж до 1895 року були в нього. Та 1895 року передав їх П. Г. Житецький А. Е. Кримському, — і оце допіро тепер побачать вони світ у цьому виданні.
Переглядаючи етнографічний архів-спадщину Димінського — просто дивом дивуєшся: звідки така самовідречена енергія й працьовитість у простого писаря? Кожному дослідникові сільського життя добре відомо, наскільки за старих часів важка й відповідальна була посада волосного писаря, якої вічно-напруженої уваги та праці вона вимагала. Вільного часу міг мати волосний писар аж надто обмаль, і треба з великим признанням піднести тут той безперечний факт, що Димінський увесь свій вільний од служби час віддавав не чому, як етнографічним записам. І було це, так виходить, головним чином між 1849—1876 рр. Саме тепер, отут, quum ad hunc locum pervenimus, слід поставити вже питання: од кого ж і якими методами записував Димінський? На цеє дуже важливеє для нас питання тепер уже є змога одказати більше-менше певно.
От, на одному з трьох зошитів українських народніх пісень запису Димінського, які я здобув од небіжчикових родичів, на звороті 10-ої сторінки реєстра, де що є, зроблено приміром таку зазначку: „Эти пѣсни записано со словъ моей жень Маріи Хобржинской“. У багатьох прозаїчних записах ми знаходимо зазначки, що записано те чи инше оповідання од матери Димінського, од батька, од діда, од знайомого Антона Козицького і инших приятелів. Отже в самих таки Димінського записах ми натрапляємо на точні вказівки про те, що чимало етнографічного матеріялу зміг він здобути з найближчого оточення, з-серед членів своєї власної родини чи близьких до неї людей.
Тільки ж, звичайна річ, таким обмеженим колом не міг завдовольнитися записувач. У споминах старих людей рідного етнографового села Гаврилівців та Струги, які ще добре пам'ятають небіжчика[1], ми здобуваємо ще певнішу та й то геть-цікавішу відповідь
- ↑ Див. у нас на ст. XLVI.
